Клініко-педагогічна класифікаця мовленнєвих порушень

Однією з самих визнаних і поширених у логопедичній практиці
є клініко-педагогічна класифікація мовленнєвих порушень,
засновниками якої вважаються М.Є. Хватцев, О.Ф. Pay, О. В. Правдіна.

Дислалія — це порушення звуковимови за умови нормального слуху та збереженої інервації мовленнєвого апарату. Дислалія є самим поширеним порушенням. 

Особливість: багатий словниковий запас, правильна побудова речень і узгодження слів; але спостерігається дефектна вимова деяких звуків. Синонімічними є поняття: недорікуватість (застаріле), дефекти звуковимови, фонетичні дефекти, недоліки вимови фонем.

Для дислалії характерні такі види порушень звуковимови:

1. Пропуск звуків, коли дитина не вимовляє звук (наприклад «ампа» замість «лампа»);

2. Заміна звуків (звук може замінювати іншим звуком «вампа», «шобака», «риба»….)

3. Спотворення звуків (пом’якшення, оглушення, міжзубна вимова)

Дефект може бути зумовлений декількома причинами, зокрема: несформованістю артикуляторної бази (незасвоєна вся сукупність артикуляційних позицій, потрібних для вимови звуків рідної мови); неправильною сформованістю артикуляційних позицій, унаслідок чого дитина вимовляє ненормовані звуки; анатомічними дефектами артикуляційного апарату. При анатомічних дефектах (периферично або центрально зумовлених) порушення мають органічний характер, а за умови їх браку — функціональний. 

Залежно причин, що зумовили дефект звуковимови, розрізняють дві основні форми дислалії: функціональна та механічна (іноді — органічна). За відсутності порушень у будові артикуляційного апарату говорять про функціональну дислалію. При відхиленнях у будові периферичного мовного апарату (губів, щелеп, язика, піднебіння) йдеться про механічну (органічну) дислалію. 

Функціональні дислалії виникають у дитячому віці в процесі засвоєння системи звуковимови, а механічні у будь – якому віці в наслідок пошкодження периферичного мовного апарату. При функціональних дислаліях може порушуватися вимова одного або декількох звуків, при механічних зазвичай порушується група звуків. У ряді випадків зустрічаються комбіновані функціональні та механічні дефекти. 

Причини функціональної дислалії:

*Загальна фізична ослабленість, обумовлена частими соматичними захворюваннями у період найбільш інтенсивного формування мовленнєвої функції.

*Недостатній рівень розвитку фонематичного слуху;

*Несприятливі соціальні і мовні умови, у яких виховується дитина;

*Двомовність у сім’ї.

Причини механічної (органічної) дислалії:

*Дефекти у будові зубного ряду (відсутність передніх зубів, рідкі передні зуби, подвійний ряд зубів);

*Дефекти у будові щелеп (неправильний прикус);

*Вкорочена або занадто масивна під’язикова вуздечка;

*Патологічні зміни величини і форми язика;

*Неправильна будова твердого і м’якого піднебіння;

*Атипова будова губ.

Але необхідно звернути увагу на те, що не у всіх випадках патологічних відхилень у будові артикуляційного апарату наявне порушення звуковимови. 

Значно складнішою групою порушень звуковимови, порівняно з дислалією, є дизартрія. 

Дизартрія — це мовленнєве порушення, зумовлене органічним ураженням центральної нервової системи (її рухової системи), що характеризується розладами артикуляції, фонації й дихання.

Порушення голосоутворення й артикуляції при дизартрії виявляються по-різному і залежать від характеру й тяжкості ураження нервової системи. У легких випадках спостерігаються окремі порушення звуковимови, "змазане мовлення" (йдеться про мінімальні прояви дизартрії, що називаються "стертою" дизартрією); у тяжчих — порушення звуковимови, темпу, виразності, модуляції, заміни та пропуски звуків, загалом вимова стає незрозумілою.

Характерним для дітей з дизартрією є тотальне порушення звуковимови (вимова голосних і приголосних, ритміко-інтонаційне і мелодійне забарвлення мовлення) унаслідок обмеження рухливості артикуляційних м'язів.

При тяжких ураженнях центральної нервової системи мовлення унеможливлюється у зв'язку з повним паралічем мовнорухових м'язів. Такі порушення називаються анартрія.

Найчастіше дизартрія спостерігається при дитячому церебральному паралічі (ДЦП); деякі автори вважають її другим первинним дефектом центрального характеру (Г.В. Гуровець, О.М. Вінарська, О.М. Мастюкова), що свідчить про надзвичайну складність такого порушення мовлення. 

Залежно від локалізації ураження нервової системи розрізняють декілька форм дизартричних розладів: бульбарну, псевдобульбарну, коркову, підкоркову (змішану, екстрапірамідну), мозочкову. Кожна з цих форм має клініко-психологічні, нейролінгвістичні характеристики і потребує диференційованого не тільки корекційно-логопедичного втручання, але і спільної систематичної роботи багатьох спеціалістів цього напряму. 

Заїкання (логоневроз) є одним із найскладніших і довготривалих мовленнєвих порушень, що характеризується розладом темпу, ритму і плавності експресивного мовлення з переважним ураженням комунікативної функції, зумовлене судомними скороченнями у м'язах артикуляції, фонації й дихання. Заїкання — це складне психофізіологічне порушення, яке виникає зазвичай у віці 2-2,5 роки. 

На думку B.C. Кочергіної, етіологія заїкання поліморфна, для неї властиві фактори, що сприяють виникненню вади і що цю ваду зумовлюють. До перших належать посттравматичні й постінфекційні мозкові дисфункції, до других — гострі шокові або субшокові психічні травми (переляк, розлучення з батьками, зміна звичних життєвих стереотипів, інші ситуації, внаслідок яких виникають травми, різка зміна вимог до мовлення дитини, двомовність тощо). Часто заїкання виникає у зв'язку з іншим мовленнєвим порушенням органічного характеру, на зразок алалії, дизартрії. Велике значення в патогенезі заїкання має тип вищої нервової діяльності, тип реагування. 

Традиційно в логопедії користуються клінічною класифікацією заїкання з поділом на невротичну та невронзоподібну форми. 

Найчастіше заїкання виникає у віці 2—4 років, у сенситивний період мовленнєвого розвитку і період активного користування мовленням. 

Загальний недорозвиток мовлення (ЗНМ) – різноманітні складні мовленнєві розлади, при яких порушується формування усіх компонентів системи мовлення, тобто звукової сторони (фонетики) і змістової сторони (лексики, граматики). 

ЗНМ характеризується порушення вимови і розрізнення звуків, маленьким словниковим запасом, утрудненим словотворенням і словозміною, нерозвинутим зв’язним мовленням. 

Не дивлячись на різноманітну природу дефектів мовлення, у дітей із ЗНМ наявні типові прояви, які вказують на системність порушення мовленнєвої діяльності: 

*Більш пізній початок мовлення (перші слова з’являються до 3-4 років, а деколи і біля 5ти). 

*Мовлення недостатньо фонетично і граматично оформлене. 

*Дитина розуміє звернене до неї мовлення, але сама не може правильно озвучити свої думки; 

*Мовлення дитини із ЗНМ є малозрозумілим.